Тільки мовив - Смерть жорстока очиці його згасила.

Тільки мовив - Смерть жорстока очиці його згасила.
І душа майнула з тіла, до Аіду зіступила,
Юні сили оплакала, на Недолю нарікала.
І убитому герою крикнув Ахіллес-славута:
«Помирай! Мою ж годину я не боячись, зустріну,
Якщо схоче Зевс з богами Смерти вже мене віддати!»
Тяк сказав і вирвав з тіла мідноковане ратище І від себе геть відкинув, і стягав криваву зброю;
І збігалися Ахайці звідусіль до переможця,
Дивувалися і ростом й Гекторовою красою,
І, підбігши, кожен з воїв заганяв свій спис в героя,
Дехто ж ще і поглумився, на товариша зирнувши:
«Бач, яке тепер легеньке в цього воєводи тіло, - Не таке було це тіло, як човни вони палили!!»
Не один тоді так мовив, колючи списом героя.
І, стягнувши з нього зброю, бистроногий син елеїв
Став серед бойців Ахайських і крилате слово мовив:
«Слухайте мене, вважайте, радники й вожді Аргейські!
Вже коли мені безсмертні
помогли того убити,
Хто нам наробив халепи, більше ніж всі інші вкупі, — Вдарм зброею на місто та дізнаймось, що міркують За мурами Іліонці: чи по Гекторовій смерті
Кинуть вже міський свій замок, чи змагатимуться й далі.
Та не час про це в цю пору розмірковувати серцем;
Неоплаканий мій Патрокл, непохований при суднах;
Таж його я не забуду, доки між живими буду Та ходитиму ногами; а коли по смерті люди
Тратять памʼять у Аіді, — й там я друга не забуду!
А тепер побідну пісню, молодці Ахейські, гряньте
Й до човнів широкотрюмних мертве тіло відношайте: —
Добули ми славу славну, вбито Гектора-славуту,
Котрого Троянці в місті ніби бога шанували!
Мовив і негідне здумав з славним Гектором зробити,
Сухожилля воєводи на обох ногах підрізав Від пʼяти аж до гомілок, просмикнув воловий ремінь Й привʼязав отак до возу, щоб зголівʼям волочився;
Й виступив на колісницю, й славну зброю взяв з собою,
Батогом шпарнув по конях, й весело ті понеслися.
Поволіксь за возом Гектор, запилила персть з-під нього,
Темні кучері розпались та й по вітру розвівались,
Голова вся забруднилась, порохнею запилилась, —
Допустив бо Зевс-владика голову його прекрасну
Опоганити ворожим у його ж таки отчизні.
Все зголівʼя вкрилось брудом. Здалеку свого синочка
Вгледіла нещасна мати, почала геть з себе рвати.
Лесклую свою намітку ще й волосся висмикати;
И розпачно заголосила, поглядаючи на сина.
Заридав і сивий батько, поглядаючи на сина, Плакало й жіноцтво в місті, плакала і вся дружина, І здавалось, що ввесь чисто Іліон пагоркуватий
З краю-в-край, згори довизу загудів в огні пожежі...