«Ну, кінець! На смерть, як бачу, вислали мене безсмертні, Певен був я, що зі мною невстрашимий б

«Ну, кінець! На смерть, як бачу, вислали мене безсмертні, Певен був я, що зі мною невстрашимий брат мій Дейфоб, Але він десь за стінами, - тож звела мене Атена!
Тільки смерть лиха зі мною, не спастись мені, герою!
Мабудь вже сам Зевс із Фойбом, милим далестрільним сином, Що мене все боронили, зараз це мені судили, І підляжу я Недолі і поляжу тут на полі!
Та безславно не загину, битись до кінця не кину І таке переведу тут, що й нащадки не забудуть!!»

І сказавши, меч гостренний, величезний, страшенний, Що висів у нього збоку, вихопив рукою дужо
І, зігнувшись, разом кинувсь, як орел високолетний, Що на поле упадає, з темних хмар коміть злітає,
Чи на ніжнее ягнятко, чи на зайця боязкого, - Так і Гектор розігнався, потрясав мечем гострезним.
Кинувсь й Ахіллес назустріч, зайнявшись шаленим гнівом,
Перед грудьми ніс він щит свій, гарний, у оздобі дивній, І кивав на ньому шолом лесклий, чотиригребінний;
Злота грива, котру Гефайот густо засадив на гребні, Маяла та розвівалась; як зоря вечірня сяе,
Найгарріша зірка в небі, серед темноти нічної, -
Так вилискувалось вістря доброгостреної зброї
В Ахіллевій правиці: - хтів він Гектора убити І шукав на тілі вождя зручне місце для удару.
Та тулуб його скрізь чисто чорна мідь обронна крила, Та, яку він зняв з Тамрокла, сильнодужого героя,
Лиш гортань була одкрита, там, де шию з раменами
Кістка ключева злучає, - для душі погубне місце!
Ахіллес туди й ударив саме, як кидався лицар;
Разом через ніжну шию гостре жало промайнуло;
Та до горла не доткнувся важкокований той ясень,
І вмираючий отаман міг ще вимовити слово;
Глянув він на земний порох і зрадів синок Пелеїв:
«Думав ти живим зостатись, роздягаючи Патрокла,
Небоявсь й мене в ту пору, бо далеко був я в стані.
Месник вбитого, бідахо, не тобі рівня могуттям,
При човнах широкотрюмних пробував, коли він бився,
А тепер - сюди зʼявився та лібняв твої коліна І твое розтягнуть тіло, поглумʼяться над тобою І собаки, і крилаті, - а його бойці Ахайські,
Славний похорон врядивши, з почестями поховають.»

Із останніх сил промовив Гектор, вождь сяйношоломний:
«Заклинаю, вожде, серцем, тілом я тебе й батьками,
Не давай мене на поспас коло суден псам Ахайським,
Пожадай чого лиш хочеш від мого старого батька Та від матері-цариці, скільки хочеш міді й злота -
Щоб огнем мене спалили і Троянці, і жінки їх»

Грізно глянувши на нього, Ахіллес бистрезний мовив:
«Надаремне ти, собако, при моїх ногах плазуєм Та батьками заклинаеш! Ох, коли б мені зайтися
Гнівом, лютію страшною, - розшматав твое б я тіло
Й мʼясо зжер його все чисто: - стільки зла мені зробив ти!!
Та нема когось такого, хто б від голови твоеї
Одігнав би псів голодних; хай би вдесять, вдвадцять крат ще Більше викупи давали й ще, крім того, обіцяли Як й тебе Дарданів Пріам виважити схоче злотом, - І тоді цариця-мати не положе в смертне ложе,
Не оплаче свого сина: - пси й птахи його розірвуть!»
I, конаючи, промовив Гектор, вождь сяйношоломний:
«Добре знав, передбачав я, що тебе не ублагати, -
Ти ж залізне серце маєш в себе в грудях волохатих;
Стережись, проте, Ахілле, щоб тебе не покарали Віковічні Олимпійці за мою страшну погубу, В час, коли при Скайській брамі, хоч й якого удатного,
Вбʼє тебе славута Паріс з Аполлоном-далестрільцем!»