я ніколи не буваю так закохана в Сіверщину — як під час сезону грибів.

я ніколи не буваю так закохана в Сіверщину — як під час сезону грибів.

аж настрій перечитати «Грибних справ підмайстру» 👀

я та людина, яка може зібрати хіба лисички і білі гриби.

мої батьки — всілякі опеньки, хрящі, підосиновики, смолярки.

а їхні батьки приносили такі гриби, назв яких вже ніхто не пам’ятає, бо була у кожного своя, не так як їх називає наука.

і якось так сумно-щемко, що ми усе далі від природи. бо я вже сама по гриби не піду, тільки щоб хтось казав «та, оцей можна».

в такі моменти все більше хочеться жити десь в хатиночці в лісі та єднатись з природою.