Я почав читати десь із семи років.

Я почав читати десь із семи років. Дюма, Лондон, Біанки, Дефо, навіть Гюго. В основному пригоди і цікаві сюжети.

Але життя у 90-х було бурхливим і не те щоб на читання не лишало часу. Не лишало бажання. Пригоди, що неслися навколо, були яскравіші і переконливіші за будь-які книжки.

І кілька років із читання випали. Років із 13 і до університету я не прочитав жодної художньої книги.

А потім отримав від близької, наскільки це можливо в 16–17 років, подруги «Сто років самотності» і, як справжній лицар, пообіцяв прочитати і обіцянку виконав. Потім уже самостійно взяв інші великі книги. І… підсів на це настільки, що не можу зупинитися. Виявилося, що в книгах, справжніх книгах, є всі відповіді на всі питання, які хвилюють. Про сенс, мету, долю і Бога. І що все складніше, ніж здається.

Тобто поки ти не читаєш, ти впевнений, що ти сам все розумієш і навіть можеш навчити інших. А після справжньої книги ти розумієш, що до цього не розумів нічого, але питання все ж лишились. І процес виявляється нескінченним.

Зараз уже я читаю менше і перейшов на аудіо, що дозволяє суміщати, якщо щось робиш руками.

Це не про вихваляння. Це про те, що, на жаль, великій кількості людей, які вдають із себе авторитетів, постять розумні фрази і збирають лайки тисячами, просто ніхто досі не трапився, аби привчити їх читати і розуміти світ трошки глибше рівня чату GPT.

Звідси і заяви про улюблену книгу «Мертві душі», яка, безперечно, є геніальним твором Гоголя, але всім своїм змістом і призначенням спростовує до навпаки весь той образ, який намагаються намалювати тобі твої технологи.