♻️Трохи про торги, ст. 109 ЖК, і неможливість виселення
Рішення ЄСПЛ в справі «SYTNYK v. UKRAINE» від 03.09.2026 (заява 47789/18) (закінчення)
9️⃣36. У цій справі, окрім недоліків, описаних у пунктах 32–33 вище, стаття 109 Житлового кодексу не визначала, хто саме повинен надати альтернативне житло колишнім власникам майна та на яких умовах, і це питання не було вирішене Верховним Судом у його рішенні, хоча стаття 109 передбачає, що при ухваленні рішення про виселення суд повинен зазначити, яке нове житло має бути надано. Уряд стверджував, що заявник повинен був звернутися до місцевих органів влади, які уповноважені вирішувати питання соціального та тимчасового житла, щоб переселити небажаних мешканців. Заявник стверджував, хоча і без надання будь-яких доказів, що він намагався це зробити, але безрезультатно, оскільки заяви на отримання соціального житла мали подаватися зацікавленими особами разом із низкою підтвердних документів. Суд зазначає, що якщо статтю 109 Житлового кодексу, яка міститься в розділі, що регулює використання громадського житлового фонду, можна розглядати як засіб забезпечення соціальної справедливості в житлових питаннях, було б логічно припустити, що саме державні органи повинні забезпечити надання альтернативного житла особам, які більше не володіють власним житлом (після подання необхідних документів у разі потреби). В іншому разі вимога забезпечити переселення колишніх власників покладає весь фінансовий та соціальний тягар виключно на нового (приватного) власника. З огляду на вищенаведені міркування, Суд також не приймає доводів Уряду про те, що заявник повинен був звернутися до суду з позовом про відшкодування збитків до органів влади у зв'язку з їхніми діями або бездіяльністю щодо надання альтернативного житла.
🔟37. Суд додатково зазначає, що спірна квартира була продана виконавчими органами на прилюдних торгах для забезпечення погашення кредиту, який пані М. заборгувала третій особі. Немає жодної інформації про те, чи виникла ця ситуація через особливо скрутне фінансове становище, вік, інвалідність чи інші її вразливі особливості. Крім того, ціна, за яку була продана квартира, більш ніж удвічі перевищувала суму боргу пані М. (див. пункт 3 вище), що означає, що після продажу квартири у неї залишилася досить суттєва сума грошей, яка дозволила б їй принаймні знайти житло для оренди. Ці факти, разом із будь-якими іншими відповідними міркуваннями щодо особистого становища пані М., не були розглянуті органами влади, зокрема Верховним Судом, як елемент процесу балансування, який вимагався.
1️⃣1️⃣38. Крім того, видається, що заявник намагався врегулювати (і певною мірою виправити) ситуацію, запропонувавши орендувати квартиру пані М. та її сину, але цю пропозицію, очевидно, було відхилено. Натомість заявника змусили сплатити заборгованість за комунальні послуги, накопичену небажаними мешканцями. Хоча правда, що згодом він зміг домогтися відшкодування цієї суми пані М., Суд не залишає поза увагою час, зусилля та додаткові витрати (наприклад, на правову допомогу), які заявник змушений був інвестувати в досягнення цього.
1️⃣2️⃣39. Насамкінець, схоже, що зрештою заявник був змушений продати квартиру, так і не отримавши її у володіння. Навіть за відсутності будь-яких документів, що підтверджують його твердження про те, що він отримав значно меншу за звичайну ціну, враховуючи те, що в квартирі проживали треті особи, Суд схильний розглядати сам факт такого продажу як ознаку розчарування та відчаю, спричинених тривалою неможливістю вільно користуватися своїм майном.
1️⃣3️⃣40. Наведені міркування є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку про покладення на заявника непропорційного та надмірного тягаря. На нього було покладено більшу частину соціальних та фінансових витрат на забезпечення житлом попередніх власників квартири. З цього випливає, що не було дотримано необхідного справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та захистом прав власності заявника.
1️⃣4️⃣41. Отже, мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.