Хороші дівчатка не сердяться. Вони їдять
Колега вчетверте за місяць скидає на вас свою роботу. З посмішкою, з "ти ж у нас така швидка, виручиш".
Ви кажете: "Та нема проблем". Голос рівний, усмішка приклеєна, всередині щось клацає і замовкає.
А через годину ви стоїте над пачкою сухариків і хрумтите так, що чути в сусідній кімнаті. Не тому, що голодні.
Ви навіть не відчуваєте смаку. Вам просто треба щось ламати зубами.
Запам'ятайте цю картинку. Вона про вас більше, ніж ваша вага.
Дівчаткам у нашій культурі злитися не можна. Це ніхто не проговорює вголос, але всі знають.
Хороша дівчинка терпить. Хороша дівчинка не гримає дверима. Хороша дівчинка усміхається, коли їй боляче, і не відповідає, коли ображають.
Але злість не зникає. Вона ж не вміє просто випаруватись. Енергія, яка не знайшла виходу назовні, розвертається і б'є всередину.
У гештальт-психології для цього є точне слово, ретрофлексія: імпульс, що мав піти до іншого, повертається проти вас. Хотіли вкусити, а кусаєте губу.
Хотіли закричати, а ковтаєте. Хотіли вдарити, а б'єте себе докором.
І тут у гру вступає їжа.
Подумайте на мить про сам акт їжі. Це єдине місце в тілі, де нам дозволено кусати, рвати, перемелювати.
Ротова агресія це не метафора, це анатомія. Зуби, щелепи, слина, ковтання.
Тому мова сама про це знає. Ми кажемо "проковтнути образу", "переварити ситуацію", "це в мене поперек горла".
Тепер зрозуміло, чому у стресі рідко хочеться вареної курки. Хочеться того, що хрумтить і ламається.
Сухарики, горішки, чіпси, яблука з гучним хрускотом, льодяники, які можна розгризти. Тіло шукає розрядки, а нормальної розрядки йому не дозволили.
Воно намагається зробити щось агресивне, не порушуючи правил пристойності.
Існує ще глибший і темніший варіант. Є люди, які їдять не для втіхи. Вони їдять назло собі.
До болю, до нудоти, до каменя в животі. Їдять, коли вже не смакує.
Їдять, дивлячись у стіну з холодним обличчям. Це не заспокоєння, це покарання.
Таке називають автоагресією: агресія, спрямована на власне тіло, бо воно виявилось безпечнішою мішенню, ніж реальна людина.
Мати чи батько, які принижували. Начальник, що знущався.
Чоловік, який ставив нижче. Хтось сильніший, на кого не можна було підвищити голос без наслідків.
А тіло у вас є завжди. Воно мовчить і не відповідає.
Тому ви його й лупцюєте. Їжею, дієтами, ненавистю в дзеркалі, тренуваннями до знемоги, словами, яких ніколи не сказали б подрузі.
Це і є пастка. Ви злі на людину, а караєте себе.
І чим більше караєте, тим менше сил лишається для справжнього гніву. Коло замикається.
Тепер гіпотеза, яку я подаю саме як гіпотезу, не як закон.
Деяким людям вага допомагає тримати дистанцію. Велике, масивне тіло лякає, його менше чіпають, з ним обережніші. Для того, кого колись торкались там, де не слід, або тиснули, або принижували, зайва вага інколи стає бронею.
Не усвідомленою, не вибраною. Такою, що виросла сама.
Це не означає, що вам не можна худнути. Це означає: якщо броню зняти, а нічого натомість не дати, психіка може затягувати її назад.
Це не саботаж. Це захист, якому не знайшли заміни.
Тепер про те, що вам, мабуть, казали всі навколо. Треба пробачити.
Мамі, татові, колишньому, начальнику, всім, хто скривдив. Без прощення, мовляв, нема зцілення, а зло, яке ви носите, отруює лише вас.
Я скажу інакше. Прощення не обов'язкова умова психічного здоров'я. Є люди, які прожили цілі життя без нього і живуть цілком гідно.
А от дозволити собі злість обов'язково. Дозволити сказати: "Це було неправильно, і я зла за це".
Бо поки ви цього не дозволите, злість шукатиме інші шляхи. І знайде вашу тарілку.
Спочатку визнання. Потім усе інше.
Тут не обійтись без одного слова, яке знищило мільйони жіночих гнівів.
Істерична.
Досить жінці підвищити голос, і вона вже "істерична". Досить сказати "мене це не влаштовує", і вона "складна". Досить відстояти кордон, і вона "агресивна".
Злість чоловіка називають характером. Злість жінки діагнозом.