Людина з глибоким соромом за тіло живе під постійним внутрішнім спостереженням. Входить у кімнату і першим ділом оцінює, хто на неї дивиться. Сідає так, щоб не було видно живота.
Стає в ряд так, щоб бути за чиїмось плечем. Вибирає місце в залі подалі від проходу.
Це виснажує не менше за фізичну працю. Уявіть, що ви цілий день носите з собою невидимого спостерігача, який шепоче: "Подивись, який у тебе вигляд збоку".
У психології це називають самооб'єктивацією. Ви дивитесь на себе очима стороннього судді й втрачаєте здатність відчувати себе зсередини.
Тому багато хто з таких людей не знає, чого хоче їхнє тіло. Чи їм зручно, чи тепло, чи приємно. Вся увага зайнята тим, як це виглядає.
Це зачіпає і близькість. Стосунки, в яких тіло завжди ховається, де вимикають світло, де торкання сприймаються як перевірка. Бо дотик означає, що тебе розглядають, а тебе страшенно соромно.
Сором ще й передається. Мама, яка соромиться себе, мимоволі вчить дочку: тіло це проблема. Бабуся, яка соромилась, навчила маму.
Ланцюжок тягнеться на багато поколінь углиб.
Тому ваша робота з соромом не лише ваша справа. Це розрив ланцюга. Коли ви вперше купаєтесь у басейні, не зав'язуючись у рушник, коли вдягаєте сукню без підкладених "щоб приховати", ви показуєте дітям і майбутній онучці інший сценарій.
Це і є справжній внесок. Не вага на шкалі, а свобода в тілі.
І ще про дітей, бо цей ланцюг можна розірвати саме там.
Якщо у вашій родині є дівчинка або хлопчик, на яких ви бачите свій власний сором, ось що працює.
Не коментуйте тіло дитини. Ні "схуднула", ні "поправилась", ні "красуня", ні "гарненька в тебе щічки".
Дитина чує одне: моє тіло оцінюють. Оцінки бувають різні, але сам факт оцінювання вчить дивитись на себе ззовні.
Говоріть про те, що тіло вміє. Воно бігає, стрибає, обіймає, плаває, танцює. Тіло як інструмент, а не вітрина.
Не діліть їжу на добру й погану. Не кажіть "це шкідливе" з перекошеним обличчям, а "це корисне" урочисто. Їжа просто їжа.
Не говоріть про свою вагу при дитині. Діти роблять висновки з того, як мама ставиться до дзеркала.
Якщо дитина скаржиться, що її дражнили, не кажіть "не звертай уваги". Скажіть: "Це неприємно. Мені шкода, що так було. Ти не винна". Це і є відсутня фраза, якої вам колись так не вистачило.
Бо коли ви говорите це дитині поруч, часто саме ваша внутрішня дитина вперше чує ці слова.
Тепер до роботи. Вона не швидка, але вона є.
Почніть із того, щоб повернути слова на місце. Згадайте ту фразу. Напишіть її на папері.
Подивіться на неї очима дорослого. Хто це сказав? У якому стані була ця людина?
Що вона знала про дитяче тіло, про гормони, про генетику?
Найчастіше фраза розповідає про того, хто її вимовив: про його власні комплекси, його невміння виражати турботу, його страх.
Далі зверніться до тієї дівчинки. Знайдіть її фото. Подивіться їй в очі.
Що ви хотіли б їй сказати? Що вона не винна? Що вона була чудова?
Що ті слова були неправдою?
Скажіть це вголос. Це здається дивним, але працює. У терапії цю роботу називають репарентингом: ви надаєте собі те, чого колись не дали.
Дозвольте собі існувати в тілі, яке ви маєте. Не "коли схудну", а зараз. Купіть одяг, який сидить.
Сфотографуйтесь і не видаляйте відразу. Дивіться на себе в дзеркало довше, ніж звикли, і не оцінюйте, а просто бачте. Це вправа на відновлення контакту з власним тілом.
Є підхід, побудований на співчутті до себе. Його ідея проста: сором лікується не силою волі й не позитивним мисленням, а навичкою ставитись до себе так, як ви ставились би до близької людини, яка страждає. Звучить банально.
Спробуйте, і побачите, як важко. Нам набагато легше пожаліти когось іншого, ніж себе.
Не недооцінюйте групи. Сором живе в темряві й дуже погано переносить світло. Коли ви в групі або навіть з однією людиною нарешті кажете: "Я їм таємно і мені соромно", а у відповідь не відвертаються й не осуджують, а кивають: "Я теж", щось у вас відпускає.
Це не магія. Нас лікують не знання, нас лікує бути побаченими й прийнятими.