Привіт, Депресіє. Давно не чулися.
Я впізнала тебе ще до того, як розплющила очі. За тією особливою вагою ковдри, яку раптом неможливо відкинути. За ранком, що вже настав за вікном, але ніяк не міг початися в мені.
Ти сиділа на краю ліжка. У пальті, з дорогою на плечах і валізами біля ніг. Якийсь час ми мовчали. Я дивилася на твої речі й думала: невже знову надовго?
Мені здавалося, ти про мене забула. Що тепер ми з тих давніх знайомих, які зрідка передають одне одному привіт і ніколи не домовляються про зустріч. Я навіть навчилася говорити про тебе в минулому часі.
А ти приїхала з самого ранку. Без дзвінка. З усім своїм нехитрим майном: безсонням, байдужістю до їжі, важкими неділями. Привезла й ту стару звичку довго стояти посеред кімнати, забувши, навіщо сюди прийшла.
- Заходь, - сказала я, хоча ти вже була вдома((
Хотіла запропонувати тобі кави. Потім згадала, що ти її не п'єш. Тобі вистачає моїх сил. Тих, які я потроху відкладала на зустрічі, на роботу, на звичайний похід по хліб.
Ти зняла пальто. Я посунулася.
Дивно, як легко тіло згадує, скільки місця тобі потрібно.
Я не стала розпитувати, звідки ти й чому саме сьогодні. Лише дивилася, як ти розстібаєш валізу, і збиралася з духом сказати те, чого раніше ніколи не говорила:
- Тільки, будь ласка, не розкладай усе по шафах.
Ти підвела голову.
- Я знаю, - продовжила я. - Знаю, що ти втомилася з дороги. Посидь. Я зараз підведуся, відчиню вікно. Може, навіть зварю ту каву.
Голос у мене був тихий, трохи винуватий, наче це я завітала без запрошення.
- Але жити з тобою довго я більше не можу.
За вікном хтось сміявся. Унизу грюкнули двері під'їзду. Я слухала ці звуки й тримала край ковдри в руці.
Обіймаю тебе, Депресіє.
А тепер посунься, будь ласка. Мені треба встати.