Сьогодні пацієнтка спитала мене що таке любов до себе... Прошу
ЛЮБОВ ДО СЕБЕ. ПРО ТЕ, ЯК НЕ ЗРАДЖУВАТИ СЕБЕ У ВЛАСНОМУ ЖИТТІ
Є люди, які вміють любити інших значно краще, ніж себе. Вони уважні до чужої втоми, помічають найменші зміни настрою близьких, знаходять потрібні слова, коли комусь погано, і майже безпомилково відчувають, коли інша людина потребує підтримки.
Але варто їм самим опинитися в складних обставинах, як уся ця уважність кудись зникає.
Замість співчуття до себе з'являється роздратування. Замість розуміння - вимоги. Замість дозволу відпочити - докори за слабкість.
Іноді людина навіть не помічає цієї суперечності. Вона просто звикла, що до інших потрібно ставитися дбайливо, а до себе - вимогливо.
У психотерапевтичній практиці доводиться зустрічатися з цією особливістю людських стосунків із собою. Людина може добре розуміти психологію, знати власні травматичні історії, усвідомлювати причини своєї поведінки й водночас продовжувати поводитися із собою так, як ніколи не дозволила б поводитися з кимось, кого любить.
Тому, коли ми говоримо про любов до себе, мені здається важливим почати не з питання, наскільки Ви собі подобаєтеся.
Набагато цікавіше інше.
Як Ви ставитеся до себе в ті моменти, коли собі не подобаєтеся?
Саме там часто стає помітною якість стосунків людини із собою.
Любити себе, коли Ви успішні, красиві, потрібні, здорові й отримуєте схвалення, відносно легко. Значно складніше залишатися на своєму боці, коли Ви помилилися, не впоралися, захворіли, втратили щось важливе або побачили в собі риси, які зовсім не хочеться визнавати.
Ми звикли плутати любов до себе з високою самооцінкою. Але між ними є суттєва відмінність.
Самооцінка відповідає на запитання про наші здібності, досягнення, зовнішність, соціальну успішність. Вона може змінюватися залежно від обставин. Сьогодні Ви задоволені собою, завтра зазнали невдачі - й оцінка власних можливостей стала нижчою.
Самоцінність стосується іншого рівня переживання себе. Вона означає, що Ваше право на повагу, турботу й людську гідність не зникає разом із невдачею.
Ви можете бути незадоволені своїм учинком, але це не робить Вас негідною людиною. Можете визнавати власну помилку, не перетворюючи її на вирок усій особистості.
Здається, різниця невелика. Проте в повсякденному житті вона визначає дуже багато.
Уявіть людину, яка припустилася серйозної помилки на роботі.
В одному випадку її внутрішня розмова приблизно така: "Я помилилася. Мені потрібно зрозуміти, що сталося, виправити можливе й подумати, як діяти далі".
В іншому: "Я бездарна. Мені не можна нічого довіряти. Усі рано чи пізно зрозуміють, чого я насправді варта".
Подія однакова. Відповідальність за неї теж нікуди не зникає. Але психологічні наслідки такого внутрішнього ставлення можуть бути зовсім різними.
У першому випадку людина має можливість досліджувати помилку. У другому їй доводиться одночасно розв'язувати проблему й захищатися від власного внутрішнього переслідування.
Іноді цей переслідувач має напрочуд знайомий голос.
Він може нагадувати батьківські зауваження, колишні приниження, шкільний досвід або давні стосунки, в яких любов доводилося заслужити.
Дитина, яку регулярно оцінювали переважно через її успіхи, слухняність або відповідність очікуванням, іноді засвоює не лише правила поведінки. Вона може поступово сформувати уявлення, що її цінність залежить від того, наскільки добре вона задовольняє потреби інших.
Звичайно, не кожна сувора сім'я призводить до такого результату, і не всі труднощі із самоприйняттям мають однакове походження. Значення мають темперамент, стосунки з іншими дорослими, подальший досвід і багато інших обставин.
Проте в психотерапії ми нерідко бачимо, як колись засвоєний спосіб ставлення до себе продовжує існувати навіть тоді, коли людина давно виросла.
Батьків поруч уже немає. Ніхто не вимагає бути бездоганною. Але всередині залишається хтось, кому постійно недостатньо.