Вага 2.0
Ви не хотіли їсти. Ви хотіли, щоб вас хтось обійняв, а вам знову дали ложку
У середині минулого століття вчені зробили жорстокий і дуже показовий експеримент з маленькими мавпенятами. Їм зробили дві штучні "мами".
Перша зі дроту, холодна й гола, зате з пляшечкою молока. Друга обшита м'якою тканиною, тепла на дотик, але без їжі.
Кого вибрало мавпеня? Тканину. Воно годинами притискалось до м'якої мами, а до дротяної підбігало лише на хвилину, щоб швидко попити, і відразу верталось назад.
Коли в клітку вносили щось страшне, воно кидалось не до того, хто годує. Воно кидалось до того, хто м'який.
Запам'ятайте цей результат, бо вся ваша історія з їжею, можливо, про нього.
Їжа і любов не одне й те саме. Але в тілі маленької дитини вони приходять разом. Руки, тепло, запах шкіри, ритм чужого серця над вухом і молоко в роті злипаються в одне відчуття, яке потім усе життя зватиметься безпекою.
Тому в нашому тілі їжа і близькість вчаться жити разом ще до того, як з'являється мова.
А тепер уявіть, що цей пакет ламається.
Їжа є, а рук немає. Годують за розкладом, бо так правильно, бо так сказала бабуся, бо так написано в книжці. Пляшечку підперли подушкою й пішли на кухню.
Мама поруч, але втомлена, налякана, сама з немовлям і без жодної підтримки. Або присутня тілом, а думками десь у своїй біді.
Дитина не розуміє слів "вона просто виснажена". Вона розуміє одне: тепло прийшло окремо, їжа окремо, а того, що потрібно найбільше, не прийшло взагалі.
І тут застереження, без якого цей пост був би нечесним. Я не шукаю винну.
Це гіпотеза, а не вирок. Далеко не кожна людина з зайвою вагою має таку історію, і далеко не кожна мама, яка не вміла бути поруч, була поганою мамою.
Але лінія ця трапляється в розмовах про їжу настільки часто, що вдавати, ніби її нема, було б гірше.
Спеціалісти з прив'язаності описують механізм, який називають співрегуляцією. Крихітна нервова система сама себе заспокоїти не вміє.
Вона позичає спокій у дорослого, що поруч. Дитина кричить, мама бере, гойдає, говорить низьким голосом, і всередині малюка щось вирівнюється.
Багато разів поспіль. Так будується внутрішня здатність самій себе втішати.
Якщо ж позичання було мало, навичка не складається. І доросла людина опиняється у страшному становищі: їй погано, а чим себе втішити, вона не знає. У її арсеналі лишається один спосіб, найстаріший і найнадійніший.
Рот. Смак. Тепле, солодке, жирне.
Те, що колись приходило разом із руками.
Помітьте дивну деталь. Люди з таким досвідом рідко тягнуться до сирої моркви.
Їх тягне до м'якого, теплого, густого, до того, що можна обійняти губами. Каша з маслом, хліб, булочка, макарони, борщ із пампушкою.
Дитинство в тарілці.
Це не збіг. Це спроба тіла повернути те, що воно не отримало вчасно.
Тільки є проблема. Їжа дає відчуття, схоже на близькість. Схоже, але не те саме.
Перші п'ять хвилин ви справді заспокоюєтесь. А потім важкість у шлунку, докір у голові, і ви знову сама, тепер ще й з доказом проти себе.
Це як замерзати і пити окріп. На мить гріє, але температура тіла не змінюється.
Тому ви їсте знову. Не тому, що не наситились. Потреба, до якої ви тягнетесь, лежить не в шлунку, і скільки б ви в нього не клали, голодний там зовсім інший орган.
У психології це називають заміщенням. Справжня потреба в контакті не знаходить прямого шляху, і психіка підсовує найближчий замінник.
Їжа ідеальна для цієї ролі. Вона завжди під рукою, не відмовляє, не критикує, не йде.
Є ще одна причина, чому все тримається так міцно. Людина з раннім дефіцитом контакту часто не вміє просити. Просити означає ризикувати відмовою, а відмова в такому тілі відчувається як маленька смерть.
Їжа ж не відмовляє ніколи.
Тому вона стає надійним партнером. А з надійним партнером важко розлучатися, навіть коли він вас руйнує.
Тепер найнезручніше. Багато хто, читаючи це, одразу починає звинувачувати власну матір. Інші, навпаки, захищають її з криком: "У мене була нормальна мама, вона мене любила!"