Вітаю всіх 🤗 П'ять днів я нічого не писав на своїй сторінці.

Вітаю всіх 🤗

П'ять днів я нічого не писав на своїй сторінці.

І, чесно кажучи, думав, що поки не варто. Моє власне питання ще не вирішене, ситуація досі залишається в підвішеному стані, і, можливо, правильніше було б просто мовчки чекати.

Але я зрозумів, що не можу.

Я не можу не ділитися своїми думками, своїм досвідом і, зрештою, частиною своєї душі. Бо саме заради цього я колись і почав писати тут.

Тому сьогодні хочу хоча б на хвилину відкласти власні тимчасові проблеми й написати для тих, хто зараз стоїть на порозі своєї професії.

Якщо ти закінчуєш медичний університет і зовсім скоро станеш інтерном — або вже закінчив інтернатуру й стоїш на порозі самостійної роботи — цей текст для тебе.

Бо я дуже добре пам'ятаю те відчуття, коли начебто ти не тупий. Вчився нормально, зі стипендії навіть не злітав, заліки здавав вчасно, міг спокійно вступати в дискусії з викладачами. І навіть практика, як не дивно, була.

Начебто щось знаєш. А в голові все одно чомусь порожньо, як у черепі після розтину.

"Бляха… Я ж не готовий. Я нічого не знаю. Я точно не зможу працювати".

Якщо ти зараз думаєш приблизно так само — заспокойся. Через це проходили, мабуть, 99 відсотків лікарів. Цей період сумнівів у власній бездарності просто потрібно пережити. Якби ти був зовсім безглуздим чи тупим, ти б не дійшов до шостого курсу медичного чи першого робочого дня врачування. А ти дійшов. Медицина тебе вже проковтнула, тому боятися немає сенсу.

А знаєш, чому тобі страшно? Тому що ти відчуваєш наближення відповідальності. Скоро за свої дії або бездіяльність ти відповідатимеш уже не перед викладачем на заліку. Це тобі не білет витягнути й забути. Це вже next level. Буде купа нових ситуацій, проблем і клінічних випадків, про які ти навіть не замислювався під час навчання. Ти в прямому сенсі відповідатимеш за людські життя.

Тож тобі і страшно.

І це є нормальним.

Я це кажу не з висоти якогось ідеального професійного шляху. Мій власний шлях теж був далеко не простим. Лист-дозвіл на проходження інтернатури з судово-медицини я отримав лише з п'ятого разу. І не завжди мені дозволяли проводити розтини. Коли я хворів, чув просте: — "Це твої проблеми". Хоча інтернатурні іспити я здав одним із найкращих.

Але чомусь найбільше мені запам'яталася одна зима. Калюжі, залишки розталого снігу, одним словом багнюка. Звичайний кінець робочого інтернівського дня. Я виходив за поріг моргу, сильно перечепився і відірвав підошву черевика. І ось я їду через усе місто до гуртожитку в роздовбаному черевику, з майже сльозами на очах і думаю: "Ну чому саме зараз? Чому саме я?"..

Були навіть часи, коли просто не вистачало грошей. І тоді стояв вибір, піти на пари чи вийти на підробіток, щоб було за що жити. Я обирав друге. Не тому, що навчання було для мене неважливим. А тому, що іноді життя просто не залишає тобі красивого вибору.

Потім я закінчив інтернатуру. І, здавалося б, ось воно — тепер нарешті можна просто працювати. Але мені сказали, що в Харківській області немає місць за моєю спеціальністю.

Знову можна було опустити руки.

Я не опустив.

Зрештою я знайшов своє місце в професії й працюю до сьогодні. Шість років університету, півтора року інтернатури, вісім років загальним лікарем судово-медичним експертом та понад п'ять років лікарем судово-медичним експертом-криміналістом.

І знаєш, що я зрозумів за всі ці роки? Труднощі не закінчуються після інтернатури. Ти просто стаєш сильнішим і поступово розумієш, що далеко не кожна проблема — це кінець дороги. Навіть хвороба, яка свого часу буквально вибила мене з ніг і надовго вивела з колії, мене не зламала. Я знову піднявся і пішов далі.

Навіть те, що відбувається зі мною зараз, не зламає мене. Бо я вже знаю, як це — коли тобі кажуть "не можна", "немає місця", "це твої проблеми", коли ти не знаєш, що буде завтра і чи вистачить грошей до кінця місяця.

Я все одно йду далі. Я борюся.

І, можливо, саме в цьому і є один із сенсів життя — не в тому, щоб ніколи не падати, а в тому, щоб щоразу знаходити в собі сили піднятися.

Тому якщо ти зараз тільки йдеш в інтернатуру — не лякайся. А якщо ти вже закінчив її й тобі здається, що тепер ти повинен усе знати, усе вміти й самостійно вирішувати будь-яку проблему — теж не лякайся, це тимчасово.

У перші тижні ти все одно будеш сумніватися у власній професійній придатності. У швидкому наборі твого смартфона з'являться номери старших колег і завідувача. Тобі здаватиметься, що ти вже задовбав їх своїми дзвінками. А пацієнти, дивлячись на тебе, можливо, думатимуть, що ти з нашою системою медичної освіти працюєш десь в anusi canalisi.

А потім мине місяць, два, три. І ти раптом почнеш застосовувати ті знання, які отримував усі ці роки. Виявиться, що голова в тебе не порожня. Що ти не безглуздий. Що ти щось пам'ятаєш. І що в тебе, чорт забирай, щось виходить.

Місце роботи поступово стане другим домом. Ситуації, які раніше здавалися екстремальними, стануть звичайною частиною робочого дня. Ні, ти не перестанеш телефонувати старшим колегам — і це нормально. Просто дзвінків стане менше, а документація, яка спочатку здавалася китайською грамотою, поступово почне писатися майже на автопілоті.

А через кілька років ти сам стоятимеш поруч із молодим, невпевненим лікарем або інтерном, який скаже: "Я нічого не знаю. Я не зможу".

І раптом упізнаєш у ньому себе.

Того самого, яким був колись.

І саме тоді дуже важливо не забути, хто ти був на початку.

Не втратити людяність. Не соромитися сказати "я не знаю". Не боятися запитати. Не припиняти вчитися. І ніколи не дозволяти труднощам переконати тебе, що ти нічого не вартий.

Бо професія лікаря — це не історія про те, як ти одного дня стаєш ідеальним. Це історія про те, як ти щодня стаєш трохи кращим, ніж був учора.

Тому, майбутній колего, якщо зараз тобі страшно — не лякайся цього страху.

Ти тільки починаєш.

І повір мені, ти ще навіть не уявляєш, скільки всього зможеш пройти.

Бережи в собі людину. Вчися. Рости. Не соромся просити допомоги. І ніколи не опускай руки.

Бо поки ти борешся — ти ще не програв ❤️