А може автобус втомитися везти моє сумне тіло? Встав на диби, не сміливо, хитаючись в такт мотиву ск

А може автобус втомитися везти моє сумне тіло?
Встав на диби, не сміливо, хитаючись в такт мотиву
скрипучому з радіо, він відкриє всі задні
двері і, пристебнувши нормальних людей,
виплюне мене та поїде геть.

А що коли дзеркалу остогидне наслідувати мої дії,
воно захоче стати сміливим
і чесно сказати: «твоє обличчя кольору зливи
занадто бруднить мою  особистість».
Воно краще трісне, запітніє, замажиться,
аніж ще раз покаже розмазану кашицю
на яку я, кажуть, все більше схож.

А що як квартира зрадить також?
Її кухня заплакана заткне всі отвори раковин,
і ванна моя водоспадом вимовить слово «розплата».
Зал розвернеться задом, коли знов я з´явлюся убогий,
він розірве на частини дім
тільки б мої ноги
не торкалися маминої підлоги, і
взагалі я тут більш не з´являвся.

А що коли станеться, що людина всередені мене не справжня?
Може то ящик під плащиком 
з м‘ячиком замість скроні, обмотаний тряпкою, з зубами червоними,
іграшковими, з дитячої пачки жуйкових цигарок.
І очі з пляшок. І руки з бляшок
з ременя мого батька-лишенька. Що мені тоді залишиться?

Я маю цю звичку - кожен день готуватися до майбутнього,
і тому вирішив, що існуванню не бути
А автобус все їде рівно. Втомлюйся вже та й забудемо.

@levizkins