місто, яке любити хотілось найбільше, стало лунким, як горло мертвого птаха, у якому звуки збираєш,

місто, яке любити хотілось найбільше,
стало лунким, як горло мертвого птаха,
у якому звуки збираєш, немовби пакуєш речі,
рушаючи у дорогу довгого рукостискання,

а рух кайданіє, перекривлює завчену мову тіла,
і мова і нерухомість стають вітром і полем,
от тільки мак пам’яті спалахує на обличчі,
коли говорити немає більше до кого

місто, яке цілувати хотілось найбільше,
стало порожнім, як серце мовчазної лисиці,
б’ється об тебе – і сльози дзеркала б’ються об тебе,
біжить навсібіч – і ти навсібіч котиш дорогу,
як скатертину річки, що от-от пересохне,

бо любов як вода – скільки не пий, не напитись,
не затримати на язиці, не засилити у сильце слова,
не замінити синонімом, не підкорити ім’ям чужинця,
не переплутати з потом – хоч солі і там, і там не бракує

місто, яке обіймати хотілось найбільше,
стало зачиненим садом, від якого сторож уяви
ключі загубив – і задзвеніли вони залізницею
в кишенях у сміху, що ллється, як кров з відкритої рани

скільки не ворожи на гербарії його стежок,
скільки не видивляйся його обличчя обхідними шляхами –
дерево смертне не стане повітрям безсмертної ночі,
сила стиглого яблука не стане піснею, що кличуть народною

@iyakiva

#ія_ківа