«нічого вже не буде як раніше» — промовляє моя ліннет.

«нічого вже не буде як раніше» — промовляє моя ліннет.
прихиляюсь до її скронь. шкіра ліннет залишається на моїй мохом і мулом, і такі вони зіцвілі у сонці, що я мимохідь провалююсь у ті кутки своїх спогадів, де не було нічого крім обпечених носів і сухих кукурудзяних гривок.
безвічний пошук не раз повертав мене у ці місця, але запах перестав бути дзвінким і однозначним.
у тому дорослість. запах.
запах перестає бути однозначним. запах тепер про щось нагадує.
ліннет належить до людей, які не бояться потойбіччя памʼяті, тому вона струшує спідницю і повторює знову, трохи суворіше: «нічого вже не буде як раніше».

і я відповідаю їй, схлипуючи щослова: «ліннеті! ліннеті, це ж неможливо витримати», вона тричі каже «знаю» і кожним зі слів протискає мене у чорну ядючу пустку, де всі звуки долинають, ніби вглиб безкінечної верховодки.
і тут я розумію, що дійшла в глухий кут лабіринту памʼяті,
що за невелике своє життя зуміла зазнати стільки щастя і стільки краси в її найстрашніших обличчях, що лише сама думка відпустити одну з ниток, яка мене повертатиме, решетує мені груди тупим кінцем обламаного стовпня кукурудзи.
лінетті дістає мене з глибини за ліву ногу, трохи зачіпаючи нігтями литку, необережно садить в кущ малини і промовляє дивний вираз із кількох кострубатих незнайомих слів (я спробувала запам’ятати їх дозвучно): «не оплакуй дійсне, тільки це і важить».
і ми їмо пізню гарячу малину, заляпавши руки по лікоть соком і подряпинами.
я знаю, що ліннет прийде ще,
бо повітря наступного року буде спекотніше.
бо пориви мої міцнішають, а памʼять вже не здатна їх тлумачити,
бо лабіринти розгалужуються, створюючи нові і нові заглибини — субстрати для невпізнаваних вже спогадів.
серпень двадцять шостого.
(моєму дому,
де ліннеті завжди буде місце)

@JPvTfFy7OMw4MDZi

#Меланія_Нагорнюк

«нічого вже не буде як раніше» — промовляє моя ліннет.

Храм поезії (🖤)