Я навіть тепер не знаю, що тобі розказати.

Я навіть тепер не знаю, що тобі розказати.
Цей вітер з полів південних бере у облогу місто,
і хочеться відчинити йому всі брами, зламати ґрати —
він трепетом повнить тіло, ніби світлом кімнати.
Я навіть тепер не знаю, як тобі відповісти.
Так ночі стають малі, а дні осяйні й великі.
Так набувають сенсу зустрічі випадкові,
колись давно пережиті. Так виростають ріки
з тривалих дощів, так пси міські, зголоднілі й дикі,
робляться тихі, добрі, лагідні і шовкові.
Птахи обживають гнізда, тривоги, щораз дрібніші,
свої обживають ніші, а сни обживають душі.
І ще не стає тепліше, але не стає холодніше.
І люди стають простіші, якщо не стають добріші,
і обживають що можуть, але стараються дуже.
З непевних і темних видив окреслюються предмети,
дерева на запахи з кухонь
ходяться звідусюди,
такі тонкі їхні тіні, такі тремкі силуети.
Ні, я тепер навіть не знаю, хто ти, не знаю, де ти,
і ще дотепер не знаю, коли я тебе забуду.

Катерина Бабкіна