ЛЮТЬ ЯКА ПРИКИДАЄТЬСЯ ВТОМОЮ
Руки тремтять, і ви ховаєте їх у кишені. Обличчя спокійне, голос рівний. А всередині щось трясеться так, наче зараз розірве вас зсередини.
Ви називаєте це втомою. Це не втома. Це лють, яку ви навчились так добре ховати, що вже й самі в це повірили.
Копнемо трохи глибше, туди, куди зазвичай не хочеться дивитись.
Гнів це базовий афект, з якого виростає ціле агресивне потягове утворення психіки, писав Кернберг. Не зіпсована риса. Не ознака поганого виховання. Первинна реакція живої істоти на те, що заважає їй жити, на біль, на фрустрацію, на загрозу. Дитина плаче і б'ється не тому що зла на світ, а тому що щось у світі не дає їй те, що потрібно для виживання.
Але дуже швидко ця дитина вчиться, що прояв гніву коштує дорого. Мама йде в мовчання. Тато підвищує голос сильніше у відповідь. Бабуся каже "добрі дівчатка так не кричать". І дитина знаходить вихід, єдиний доступний їй в тому віці. Вона перестає відчувати те, за що карають.
Кляйн описувала перші місяці життя як період максимального садизму, коли деструктивні імпульси у немовляти найінтенсивніші, а тривога переслідування найгостріша. Це не патологія немовляти. Це нормальна фаза розвитку, через яку проходить кожна психіка. Питання лише в тому, чи допоміг дорослий поруч цю лють витримати і прожити, чи навчив ховати і соромитись.
Ось тут ховається справжня причина того, чому доросла людина плутає лють з втомою, з тривогою, з головним болем.
Афект нікуди не зникає, коли його забороняють. Він змінює адресу. На консультаціях я регулярно бачу людей, які кажуть "я ніколи не злюсь", і водночас мають хронічну мігрень, панічні атаки, безсоння, роздратування на найближчих без видимої причини. Тіло бере на себе те, чому психіка відмовила у праві на існування.
Лоренц, вивчаючи природу агресії, показав річ яка дуже добре пояснює механізм. Агресія накопичується як тиск у резервуарі. Якщо немає природного виходу, вона не розчиняється сама собою, вона чекає найменшого приводу, і тоді вивільняється непропорційно причині. Людина, яка місяцями терпіла порушення власних кордонів на роботі, вибухає вдома через дрібницю, тому що дрібниця стала останньою краплею для вже переповненого резервуара, а не справжньою причиною вибуху.
Антонян, досліджуючи природу людської жорстокості, звертав увагу на ще один шар. Доросла агресія часто є прямим відображенням насильства, пережитого чи побаченого в дитинстві. Не виправдання жорстокості, а пояснення її походження. Дитина, яка бачила крик і приниження як норму стосунків, засвоює це як єдину відому їй мову для сильних почуттів, і потім або відтворює побачене, або йде в протилежну крайність, повну заборону будь якого гніву в собі. Обидва шляхи однаково калічать, тому що жоден з них не є справжнім проживанням афекту.
Ще одна річ, про яку мовчать частіше за інше. Людина, яка сама не може усвідомити власну лють, часто несвідомо влаштовує так, щоб хтось поруч висловлював цю лють замість неї. Партнер раптом стає різкішим. Дитина стає "неслухняною" саме тоді, коли мати найбільше стримує роздратування. Це не збіг. Психіка знаходить обхідний шлях для того, чому не дозволила прямого виходу.
І окремо варто сказати про те, як по різному ставляться до чоловічої і жіночої люті. Хлопчику злість дозволяють значно частіше, її навіть іноді заохочують як прояв сили. Дівчинку з дитинства вчать бути зручною, і будь який прояв гніву у неї отримує ярлик істерики, примхи, поганого характеру. В результаті доросла жінка часто взагалі не має словника для власної люті, вона відчуває тільки провину за те, що взагалі щось таке в собі помітила. Тіло тоді бере на себе роль перекладача, і говорить мовою спазмів, головного болю, хронічної напруги там де психіка мовчить.
Тепер конкретно, що з цим робити, без загальних слів про заспокоєння.