Обидві реакції захисні. І обидві уводять убік.
Мама могла любити вас до нестями і при цьому не вміти бути поруч так, як вам було потрібно. Любов і вміння контактувати це різні речі.
Вона могла народжувати у вісімдесяті, коли дітей вчили не розпускати, не брати на руки, не привчати. Могла бути сама з немовлям, без допомоги, зі страхом, що не впорається.
Усе це правда. І вашому тілу від цієї правди не легше. Воно пам'ятає не наміри, а досвід.
Є й такі родини, де їжа була єдиною мовою любові. Варили, пекли, накладали добавки, ображались, коли відмовлялись.
Любов вимірювалась обсягом тарілки. Для таких людей відмова від їжі означає відмову від зв'язку з рідними.
Тому, коли ви зриваєтесь знову і знову, запитайте себе не про силу волі. Запитайте про лояльність. Кому ви цим залишаєтесь вірною?
Тепер про те, як ця історія виглядає у дорослому житті, коли ніхто вже не згадує дитинство.
Багато людей щиро кажуть: "Я не люблю обійми". "Я не тактильна".
"Мені неприємно, коли торкаються". Вони в це вірять.
Часто за цим стоїть не природа, а броня. Той, хто в ранньому віці не отримав достатньо тепла, перестає на нього сподіватись, бо сподіватись боляче. Тіло навчилось жити без дотику й навіть пишається цим.
А шкіра при цьому голодна. Вона просить, коли ви годинами лежите у ванні, кутаєтесь у три ковдри, знаходите привід приїхати до мами й просто посидіти поруч.
Тяга зсувається. Не до людини, а до того, що її заміняє. Гаряча чашка в обох долонях.
Ковдра, у яку можна замотатись, як у кокон. Затишна їжа.
Усе це голод, який не отримав свого.
Поруч з такою людиною партнер часто почувається зайвим. Вона не просить, не тягнеться, не розслабляється в обіймах.
І він зрештою відходить, або вони живуть у ввічливій відстані, а ввечері вона йде на кухню. Бо там ніхто не відштовхне.
Окремий випадок, про який говорять рідко. Мама була поруч, але не торкалася.
Не з байдужості, а з власного страху чи холодності, бо й у її дитинстві дотик був небезпечним. Дитина росла в оточенні турботи без тепла: нагодована, одягнена, вивчена, але не притиснута.
Така дитина в дорослому віці каже: "У мене все було, я не розумію, чому мені так порожньо". Бо було все, крім головного.
Не потрібно її звинувачувати. Потрібно ЗРОЗУМІТИ, чого бракувало. Бо шукати можна тільки те, що вже назвав.
І ось що важливо, пиздець як важливо: це не означає, що ви зламані. Це означає, що ви довго чекали.
Нервова система дорослої людини все ще вміє привчатися до тепла. Не так швидко, як у дитинстві, але вміє. Просто для цього потрібні нові зустрічі, нові руки, нові досвіди, в яких торкання не карається і не вимагає розплати.
Є поняття, яке рятує від вини і матерів, і дітей. Достатньо хороша мама.
Це не ідеальна мама. Ідеальної не буває.
Достатньо хороша мама це та, що не завжди вгадує потребу, не завжди встигає, іноді втомлюється й зривається. Але повертається.
Ось що важливо. Не відсутність розривів, а відновлення після них.
Мама, яка зірвалась, а потім підійшла, обійняла, сказала: "Вибач, я була роздратована, ти ні в чому не винна". Така дитина вчиться: розрив не кінець світу, контакт можна поновити.
А якщо після розриву настає мовчання, образа, холод на кілька днів, дитина вчиться іншого. Що після конфлікту ти сама.
Що потребувати небезпечно. Що з їжею спокійніше, ніж з людьми.
Перевірте себе. Як у вашій родині повертались після сварок?
Хтось підходив? Чи всі робили вигляд, що нічого не було?
Це не вирок, а карта. Бо якщо ви ніколи не бачили відновлення, ви його не вмієте. І в дорослих стосунках або тікаєте, або тримаєтесь за кожну сварку, як за кінець світу.
Добра новина, і вона справжня, не втішна: відновлення можна вивчити. Для цього не потрібна ідеальна мама в минулому. Потрібна хоч одна людина в теперішньому, яка вміє повертатись.
Друг. Партнер. Терапевт.
І ви самі. Бо найкращий спосіб навчитись відновленню, це почати робити його із собою. Зірвались ввечері?