дим від згарища ще лишається я ступаю у нього боязко, давши їсти приблуді-паніці, що затягнута чорни

дим від згарища ще лишається
я ступаю у нього боязко,
давши їсти приблуді-паніці,
що затягнута чорним поясом
частокіл із палиць у колесі
ще зі мною, боюсь хтось вколеться,

але в місті тривоги й галасу ти моя спокійна околиця

я зриваюся першим поїздом
чую стукіт між рейко-ребрами
і думками про тебе розквітнуть ті сади, що давно занедбані
ти питаєш мене, чи не страшно
я боюся, що надто швидко
я боюсь, не відпустить зашморг
та ти рвеш його нитка за ниткою
я боюся, що все це зникне,
що зітреться, як сон на ранок
я стою від дверей подалі —
там реальність б’ється тараном
я не знаю, куди тікати від старих та нових поранень
та ти кажеш: “я знаю вихід” і проводиш мене дворами

я вивчаю сліди та тіні
забираю завжди з собою
як і доторки, що на спині
загорну у пам’ять сувоєм
я згортаю всі зайві вкладки
в твої вікна блакиті дивлюся
потопаю у кожному русі
та в глибинах твоєї правди
поки дійсність не вносить правки
відкидаю тривожні домисли
в дим ступати не так вже й боязко,
коли в ньому такі рідні обриси

якщо ранок з тобою прожитий –
світ існує у межах спальні
і тепер це найбільш важливо

і тепер це найбільш реально

@virshok

#карич