Хай одного разу це буде історія не про опір, а про світло домашніх бібліотек.

Хай одного разу це буде історія не про опір,
а про світло домашніх бібліотек.
Не про те, як ворог ламає об нашу кров
свої зуби гнилі -
а про квіти червоного співу,
що розпускаються у легенях.

Я хотіла би вірити в те, що ти говориш,
у тремку пульсацію під адамовим яблуком,
щоби це впліталося в дихання, текло по жилах, обпалювало
порцеляну обличчя.
Але буває
така дитяча, така жорстока захланність,
що підважує всі слова наперед - і в горлі темно.

Але хай одного разу це буде історія
впізнавання в пітьмі,
заспокоєння після довгого бігу,
збитого дихання -
полум’я, що можна загасити губами.

Подразнене піднебіння світанку
з виразками зірок,
гіркавий запах горілого, приголосні тремтять
поміж мокрого гілля
у кириличній самотині.

Я хотіла би вірити в те, що ти говориш,
як ластівки - по грудці глини - в будування гнізда
над людським вікном
на кожне повернення з вирію.
Але кожен відведений погляд,
втеча в найвужчу шпарку -
ніби постріл у ластів'яче гніздо,
ніби з нього чужі птахи
викидають біле пір'я ніжності.

Хай колись це стане
не історією протистояння -
а вечірнього дому, в якому
від підлоги до стелі закладаємо шафу книжками,
абсолютно певні,
що ніхто їх більше
не спалить.

Катерина Калитко

#калитко