старий сидить біля вікна, як біля останнього екрана, де лишилися канали, які не вкрала смерть.

старий сидить біля вікна,
як біля останнього екрана,
де лишилися канали,
які не вкрала смерть.

він пережив інфаркт —
що по факту і так приглушило
його тиху натуру
наче, безпафосне місто
вимкнули на мить,
а потім знов увімкнули,
тільки ясність ума
вже не така.

його руки —
двоє зморених птахів,
яким хтось замотав крила
старими бинтами.
контрактура Дюпюїтрена
стиснула пальці,
мовляв
досить хапатися за життя.

і він посміхається —
криво, рипляче
наче двері старого під’їзду,
плаче, бо
руки не слухаються,
але пам’ять у них все ще є.
про те,
як тримали дитину,
як гладили жінку,
як піднімали келих,
як били по керму,
коли дорога вела до біса не туди.

тепер він тільки дивиться:
на птахів на проводах,
на людей, які метушаться,
ніби в них є час,
і думає —
що найбільша зрада тіла
це не коли воно болить,
а коли воно мовчки відступає
на два кроки назад
і більше не питає дозволу.

старий кладе руки на коліна,
наче зламані інструменти,
які все одно важко викинути,
бо вони ж служили,
чесно, до останнього руху.

і в цю мить
йому ввижається:
якби хоч один палець
зміг поворухнутись —
він не став би писати заповіту,
він би просто
доторкнувся до світу:
Я ще тут.

але пальці застигли
як у статуї на центральній площі
містечка,
що лиш споглядає,
як голубиний послід
послідовно
пошарово
вкриває її долоні.

© Кудлатий

#кудлатий