На днях говорила з родичкою, і вона каже: «От горе.

На днях говорила з родичкою, і вона каже: «От горе... Втекли з Дніпра в Київ, а тут ще гірша обстановка».

І починається це «боже-боже, куди бігти й що робити» .. 🤪

Я вже неодноразово їй пояснювала, що ми не тікали. Ми мали плани на переїзд ще до війни, збиралися й просто втілили те, що задумували.

Переїхали взагалі не через це.

Але люди завжди чують тільки те, що хочуть чути, і бачать світ через свою паніку.

Київ херачать сьомий день без перестанку. Відбій на 20–30 хвилин це база для нас, а коли тиша триває цілі три години це вже якийсь подарунок долі.

І я зловила себе на тому, як по-різному ми з цим справляємося.

Мене зараз рятує взагалі не телефон. Не нескінченне гортання стрічки в Інсті, не якісь відео й не соцмережі взагалі.

Мені допомагає тільки фізична робота руками.

Помити дзеркало, видраїти душову кабіну, прибрати, розкласти білизну ... тупо проста домашня рутина.

Коли ти заземлюєшся через реальні речі, які можеш контролювати прямо зараз.


Я не збираюся складати лапки й зупиняти життя чи роботу. Але писати й виходити на зв'язок хочу тільки тоді, коли є справжній внутрішній ресурс

Бо головне зараз це залишатися людиною, мати змогу тримати власний фокус і триматися за свій спокій.

Коротше, для мене зараз важливіше помити те дзеркало, а вже потім виходити у світ..

Як ви зараз тримаєтесь? Неважливо, де ви в Києві, Дніпрі, Харкові чи в інших містах...

Що вам зараз допомагає не божеволіти й тримати фокус?