«Пап, давай продамо цей будинок у селі? Все одно ніхто не хоче ті городи.

«Пап, давай продамо цей будинок у селі? Все одно ніхто не хоче ті городи...»

Пам'ятаю, як ми з сестрою казали ці слова татові.

Цьому будинку на Житомирщині вже понад 70 років.

Колись тут жила сім'я мого дідуся , які пережили голодомор, виростили дітей.

У 57-му році на місці старої хатинки під стріхою вони звели нормальний, цегляний будинок.

Потім дідусь поїхав працювати в Дніпро, там народився мій тато. А ми з сестрою малими щоліта приїжджали сюди на канікули.

Коли ми підросли та стали МЕГАгородськими...
яке село? Які городи? Нам нічого того не було треба, «Все на базарі купимо! А будино стоїть, травою заростає, давай продавати».

Тато тоді подивився на нас і сказав фразу, з якої ми з сестрою щиро посміялися:

«Ви що? А раптом війна, і нам усім з міста доведеться сюди тікати?»

Ми тоді крутили пальчиками і думали: «Пап, ну яка війна? Ти що?»

Минув час. І зараз, коли в Київі не спиш, нормально не функціонуєш, я тікаю саме сюди.

Дві години від міста і я в абсолютно іншому вимірі.

Це місце, яке зараз дає мені крила, натхнення й просто можливість дихати.

Іноді наші батьки знають про це життя набагато більше, ніж нам здається...