Медицина в прифронтовому місті Запоріжжя Це вже не про окремі лікарні.

Медицина в прифронтовому місті Запоріжжя

Це вже не про окремі лікарні. Це скоро буде ім’ям загальним…

Можливо, комусь важко це уявити, а хтось досі не вірить, але Запоріжжя — місто, по якому щоранку, вдень і вночі б’ють усім, чим тільки можна. Просто уявіть, скільки людей виїхало з міста, а скільки щодня гине під завалами.

Можна почути від «статистів», що людей у місті менше не стало, що Запоріжжя живе!

Так, вся Запорізька область, яка виїхала, значною мірою осіла саме в Запоріжжі. Але корінні містяни бачать динаміку напівпорожніх вулиць, магазинів та закладів. І цю реальність жодна статистика не змінить.

Повертаючись до наших медичних закладів…

Реконструкції та ремонти. Боротьба за госпіталізації у відділеннях, щоб «вижити» за кошти НСЗУ. Приєднання всіх лікарень в одну юридичним та державним рекетом, або, як це називають, — ОПТИМІЗАЦІЯ)).

Зруйновані туберкульозний та протипухлинний диспансери. Як наслідок — транслокація пацієнтів із туберкульозом та онкологією по терапевтичних відділеннях.

Ну і величезний — навіть не дефіцит кадрів, а критична нестача медичного персоналу.

Пам’ятаю, як у кластерних лікарнях міста практично неможливо було потрапити на інтернатуру, не кажучи вже про працевлаштування лікарем на ставку. Навіть в ургентній службі.

А зараз що?

Виставляють у соціальних мережах по 10 вільних вакансій анестезіологів та 4 ставки хірургів. Та кому ці ставки тепер потрібні?

За приватні заклади я взагалі мовчу…
Зараз же у кожного ВПО-шника в Запоріжжі в кишені лежить зайвих 30+ тисяч, щоб прооперуватися. І це ще без палати та ліків.Я не економіст, звісно, але мені здається, що дебет із кредитом там явно не сходиться. Скоро в них рахунок за світло буде більшим, ніж заробіток за місяць. Як вони виживають — я взагалі не розумію.

Тип пацієнтів, який залишився, — переважно старша вікова категорія. Люди, які тягнуть своє захворювання до останнього, не готові оперуватися планово, а приїжджають по швидкій уже тоді, коли повна срака і залишається лише один шлях — операційна. Молодих майже немає. А якщо вони й є — планово оперуватися не хочуть

А що там із лікарями?
Та вони також поступово виїжджають.
Навіть звільняються зі своїх «козирних» місць завідувачів і їдуть на Західну Україну.А їм услід кричали їхні ж пацієнти:
«А в Запоріжжі що, не люди? А нас хто лікувати буде?»
Мені здається, це питання взагалі не за адресою. Питати треба у Держави, а не у лікарів, які також хочуть жити, працювати та прогодувати свою сім’ю.

Знаходячись в ординаторській, операційній чи просто десь на роботі, ми вже не лякаємося вибухам . Та й наші пацієнти теж. Вибухи, прильоти, сирени — усе це поступово стало частиною буденності. І, мабуть, це найстрашніше.

Ті, хто продовжує працювати в медичних закладах Запоріжжя, просто щоразу малюють для себе нові червоні лінії.
Ще один обстріл.
Ще один приліт.
Ще одна зруйнована лікарня.
Ще один загиблий колега чи пацієнт.
І ми знову кажемо собі: «Ну, це просто чергове загострення. Переживемо».
Ми постійно пересуваємо межу того, що вважаємо для себе допустимим.
Але скільки таких меж можна пересунути?

Хто каже: «Я тут до останнього» — просто лукавить.

Можу точно сказати: кожен із нас, лікарів, фізично готовий у будь-який день сісти в трансфер і поїхати з цього міста. Як би морально важко це не було.
Особливо для запоріжців. Особливо для тих, хто тут народився, виріс, навчався, створив сім’ю, став лікарем і роками працював для цього міста.

Єдине , що мене по-справжньому радує – я готовий, повноцінний спеціаліст, який володіє всіма необхідними хірургічними навичками, щоб не пропасти й знайти себе будь-де. І вже не так важливо, де саме — на Заході, у Центральній Україні чи на Сході.

І, мабуть, саме це дає мені зараз найбільше внутрішнього спокою.

Запоріжжя живе, якщо можна так сказати…
Але медицина в ньому — виживає