Ускладнення у пацієнтів.

Ускладнення у пацієнтів. Як треба їх переносити?

Ускладнення у хірургії – це не просто післяопераційний стан пацієнта. Це ще й важкий тягар, внутрішня драма та трагедія для лікаря-хірурга. Одна з причин професійного вигорання, появи сивого волосся або повного його випадіння і далеко не завжди за генетичною спадковістю.

Ну, звісно, найскладніше сприймаються ускладнення після планових оперативних втручань, коли пацієнт тобі цілком довірився: прийшов у чітко визначену дату, ліг на операційний стіл, а після операції раптом вилазять неочікувані трабли.

Хоча… які вони «неочікувані»?

Насправді все очікувано. Є статистика післяопераційних ускладнень при певній хірургічній нозології після планових втручань, є їхній середній відсоток. І далеко не завжди вони залежать безпосередньо від мануалу хірурга.

Факторів так багато, що власне сам хірург у цій системі, як голка в сіні.

Без суперечок, це не смерть пацієнта на першу добу після ургентної операції з приводу тижневого перитоніту. Тут, пробачте, зробили все, що могли…

Та й ускладнення бувають різні.

Я би умовно поділив їх на ті, що загрожують життю, і ті, що не загрожують.

Перші треба виправляти тут і зараз: пройти через усі п’ять стадій прийняття власних помилок і, якщо потрібно, брати пацієнта повторно в операційну. І чим раніше, тим краще.

Ті, що не загрожують життю, треба вирішувати поступово та раціонально: шляхом спостереження, консервативного лікування, перев’язок, маніпуляцій — пункцій, блокад і, можливо, повторної операції в майбутньому.

Але головне питання в ускладненнях для мене завжди було одне:

Як правильно їх переносити так, щоб не з’їхати з глузду?

Скажу чесно, я дуже емоційно вразливий до власних ускладнень.

Тут одномоментно отримуєш удар по самолюбству з повною втратою відчуття картинки «гарного хірурга». І паралельно переживаєш за фізичний та емоційний стан самого пацієнта, за його бажаний і фактично отриманий результат.

А в світлі останніх подій у нашій медицині до цього ще додається постійне розуміння потенційної кримінальної відповідальності.

У такі моменти в мене часто буває депресивний стан з апатією, порушенням сну та прийомом транквілізаторів, а іноді — повна відсутність бажання взагалі заходити в операційну.

Відчуття гидке…

Тому для мене кожне ускладнення – це ще й боротьба зі своїми психологічними реакціями на нього.

Я знайшов для себе невеличку стежинку, як проходити цей тяжкий шлях.

Треба відповідати самому собі на кілька питань:

Я оперував так, як роблю завжди?

Такі ускладнення могли бути або були в інших пацієнтів та інших хірургів?

Я зробив і роблю все необхідне, щоб побороти це ускладнення?

Є етапи чи варіанти перебігу захворювання, на які я не можу вплинути?

Якщо у вас чотири «ТАК» – вітаю, ви «в танцях» або в партії помаранчевих.

А якщо без жартів – ці питання самому собі допомагають позбутися іноді хибного або надмірного відчуття провини та хоча б трохи зібратися з думками.

Бо ускладнення – це частина хірургії.

І, мабуть, одна з найважчих її частин – навчитися не тільки правильно їх лікувати, а й правильно переживати їх самому.