Літала чужими сенсами і невивченими світами, а тоді опинилась у нього в серці і виросла там.

Літала чужими сенсами і невивченими світами,
а тоді опинилась у нього в серці і виросла там.
Роздмухала все, оздобила, збудувала, немов будинок.
Розквітала від кожного слова, як від краплі живої води.

Коли він боявся, вона шепотіла йому — не бійся.
А він хіба думав, що в цьому серці стільки вільного місця?
А він хіба знав, що може бути так тепло і так заквітчано?
А вона проростала і світло йому засвідчувала.

Іноді до щемкої цієї оселі пробиралися сум і печальність.
Тоді вона в його великому серці просто не поміщалася.
Тоді стукалася зсередини, на кожен поштов тихо здригаючись.
І він затуляв її долонею, від усього світу оберігаючи.

Проростати без обіцянь — як обертатись невидимим коліщатком.
І тому в цієї історії немає кінця, бо насправді немає початку.
Сонце нещадно гріє, і вони усміхаються йому одночасно.
І проміння схоже на мрію — таке ж розніжене і сітчасте.

Тетяна Власова