такоцубо* у цієї смерті, надиво, тепла рука.

такоцубо*

у цієї смерті, надиво, тепла рука.

третю добу температура тіла
40 за Цельсієм.
мені по-людськи страшно
торкатися чола.
не треба, каже смерть,
не допоможе.
як і швидка.

надто пізно виловлювати
восьминогів,
виманювати з теплих
теперішніх домівок.
печінка, нирки, легені...
всі комірки зайняті.
відлік пішов на четверту.
стадія ненадії.

а мені все кортить
шукати ознаки білого
у чорному кольорі
жалобного вбрання.

"не мучилася" белькоче
панотець.
"смерть – то благословення
і двері до вічності".
ненавиджу ці його слова.
досі нічого не знає про смерть,
хоч сотні разів стояв поруч з нею.

вона завжди несподівана,
навіть якщо очікуєш
її прихід з дня у день,
з години в годину.
смерть завжди добра до того,
хто вмирає,
й нещадно жахлива до тих,
хто залишаються.

серця тріскаються мокрими
глиняними горщиками,
не витримуючи жару
жалю до себе.

колупаюся у дитячих спогадах,
ніби вони можуть ще склеїти
незворотне.
ліпиться спогад до спогада,
здається, ось воно,
виходить щось міцне,
здатне триматися купи.
та якась мала сльоза
збиває з ніг голема.
і той тяжко завалюється
у глевке дно скорботи.


* горщик, щоб ловити восьминогів,
в кардіології - синдром розбитого серця

@snih_n_g

#тата_пі
#сніг_на_голову