у вас двох стільки спільного.

у вас двох стільки спільного.

та ти, нещастя, облиш мене врешті,
забудься.
якби можна було позбутися
усіх твоїх дотиків і поцілунків,
відмити, стерти —
та вони вʼїлися,
як вʼїдається пережите приниження.
я не знаю,
як можна так пишатися чимось
і так соромитися одночасно.
і воліла б і далі не знати.
я скучаю.
і досі ображена.
ні, я вибачила
собі.
усі спогади, якби так було можна,
склала б в пакети з Biedronki,
замотала би скотчем,
відправила би тобі у Вроцлав,
InPostом.
як в мене досі
лежить ця дурацька ковдра,
під яку я все одно не ляжу
(варто було під тебе теж не лягати),
хай хоч вони валяються в тебе.
поділ майна при розставанні —
ти ж такую херню любиш.

а ти, мій улюблений спогад, лишайся.
тінню під ліхтарем у вечірньому Кракові,
будь-якою розмовою, з тих, що я памʼятаю,
жартівливим поклоном,
силуетом більш-менш схожим
або — зовсім,
кожним зустрічним пальтом.
кожним.
збережу собі
всі бумажки
і всі каблучки,
і сни. всі.
подарунків було багато —
навіть це місто ти мені…
досі відчуваю те саме, пишучи у щоденник твоє імʼя,
ніколи його не скорочую,
стільки років.
«стільки років» —
на цьому формулюванні варто і зупинитись,
бо їх, років, далі буде лише більше,
бо з кожним з них кожен спогад стає моїм особистим,
бо коли ти забуваєш, я — записую.
коли кажеш «востаннє», кажу «подивимось».
і дивлюся по сторонах.

стільки було, стільки ще буде,
та в мене моє власне «Назви мене своїм іменем» —
вічне Дніпровське літо,
те саме незабутнє «нічого навіть не сталося».


усі ми розуміємо,
усі знаємо,
кого я насправді
очікую
(мрію)
випадково зустріти
в будь-який день,
в будь-якому місті.


22.07.2026р.
цей вірш в одному місці прицензурений, і без цієї цензери покажеться хіба що у збірці ;)

@gkrukk_wirszi