Я падаю з мороку в точку на мапі світу, в те місце, де море торкається мокрих повік, у місто, застел

Я падаю з мороку в точку на мапі світу,
в те місце, де море торкається мокрих повік,
у місто, застелене шумом ротів і доріг,
повз місяць, фарбований шлейфом птахів перелітних.

Візьми мою руку, міцніше стискай, не пускай,
бо я така дивна, крий боже, ще й вирватись можу
і вірші прикласти до скронь, мов до ран подорожник,
і «вічність» складати із кубиків льоду, як Кай.

На сукні — трояндові сутінки й пальці-шипи,
якими я зчісую всі протиріччя до лоскоту.
Я хочу, щоб сни зігрівали й губилися вдосвіта,
лишаючи промінь на стелі медово-липкий.

Полагоджу тіло сплетінням з кохання і вправ,
що, віриш, в потоках із поту ще здатні зцілити.
Хороший той день, у якому є місце молитві.
Із подихом вітру вриваюсь у свій тихий храм.

Я вибрала світло у затишку мапи світу.


© Олена Галунець

@virshoplitkarka 🌆 #олена_галунець