ти ще сочишся по вилицях уві сні: тепла живиця, ожинова кров і мед.

ти ще сочишся по вилицях уві сні:
тепла живиця, ожинова кров і мед.
стерплий у жнив’яну пору, я знавіснів.
понад пологом байраку пливе печаль,
втішена ніжність і кинуте «поспішай».
бо на одного із нас полювала смерть.

ліс розійшовся по шву, де брели удвох.
тільки не стежка залишилась, а стібки.
тіло, мережане листям, вросло у мох
і обернулось на кисень і голоси.
тісно у човнику рук, що тебе носив.
тіне-приблудо, не кидайся навтіки.

нам би прийти на початок цього шляху.
скільки же зла я поглинув, забув, вчинив?
білими латками глини стають – рахуй –
згадки про днину, настигнуту долілиць.
на павутинні шукати б її сліди,
заки воно не застигло у бурштині.

***

осінь навпочіпки мається по росі.
просині – опіки хмар, наче знак: рушай.
зронюю пошепки: «дякую, і прости».
ось він – стібок, що я злякано пропустив.
звузилась рана, розтанули голоси.

вузол зав’язаний, човник долонь пустий,
а по п’ятах шкутильгає моя душа

@alefandco

#алеф